Історія загиблого Дмитра Максимова

Дмитро Максимов

(Ця публікація була створена 2014-го року)

Мабуть, всі мешканці Відрадного вже чули цю жахливу новину: під час штурму Майдану загинув наш сусід, 19-річний хлопець з інвалідністю Дмитро Максимов. Прощалися з ним біля парку Відрадний – там на стовпах і досі висять чорні стрічки… Дмитро мав вади слуху, проте це не завадило йому боротися за майбутнє всіх нас. Пропонуємо вашій увазі історію боротьби Дмитра, яку розвідали журналісти сайту Цензор.нет.

Біографія Дмитра Максимова

Цей хлопець був срібний і бронзовий призер чемпіонату світу з дзюдо серед спортсменів з вадами слуху, срібний і бронзовий призер Дефлімпійських ігор 2013 року в Софії, кавалер ордену «За заслуги» третього ступеня. Про нього навіть є стаття у Вікіпедії.
Проблеми зі слухом у Дмитра виявили, коли йому виповнилося чотири роки. Лікарі сказали, що це вроджене. Поставили слуховий апарат, оформили інвалідність. До 15 років син займався дзюдо з звичайними дітьми, брав участь у змаганнях і майже завжди перемагав.

Потім його перевели до паралімпійської збірної України. Незважаючи на проблеми зі слухом, Діма писав музику і вірші. Сам виконував свої пісні, почав записувати перший альбом. Днями Дімині друзі відновили роботу в студії. Пообіцяли, що запишуть всі його пісні, щоб залишилася пам’ять.

Дмитро брав участь у Майдані, не розповідаючи про це своїм рідним. У ніч на 19 лютого, коли почався штурм Майдану, Діма перебував на передовій і, проявляючи неймовірну сміливість, відбивав атаку силовиків. Кілька днів він значився в списку загиблих як «невідомий хлопець з відірваною рукою». Цілу добу його тіло лежало в Михайлівському соборі, потім – в морзі на вулиці Оранжерейній. Опізнати хлопця змогли тільки на четвертий день.

Розповідь матері

«18 лютого, коли в Києві раптово закрили метро, я саме забирала доньку-школярку з басейну, – розповідає мама Дмитра, Лідія Антонівна. – У місті почалася паніка: трамваї зупинилися, маршрутки не їздили. Ми ледь дісталися додому. По дорозі я зателефонувала синові. Діма сказав, що зайшов до одного товариша. «Залишайся ночувати у Микити, – веліла я . – Транспорт не ходить, в місті дуже неспокійно». Діма і Микита разом тренувалися, були як брати. Син часто залишався ночувати в будинку батьків Микити. Тому я не хвилювалася».

Наступного дня Микита надіслав Уляні (молодша сестра Діми – Авт.) смс: «Діма приїхав?» Донька відповіла: «Ще ні», а мені сказати забула. Увечері дзвонить Дімин тренер Карен: «Ви знаєте , що ваш син зник?» «Як зник? – Кажу. – Я вчора ввечері з ним розмовляла». Дзвоню Микиті. Він зізнався, що, незважаючи на заборону, вони пішли на Майдан. Потім, за словами Микити, Діма поїхав додому. Я багато разів набирала мобільний сина: він був відключений. Обдзвонила всіх друзів Діми, але вони нічого не знали.

Вранці я помчала до Солом’янського райуправління міліції Києва, однак там відмовилися приймати відвідувачів. Навіть ворота закрили. Перелякані міліціонери вибігали з пакетами і, розсідаючись по машинах, кудись їхали. Але мені вдалося прорватися всередину. Черговий дав мені номер телефону моргу. Я подзвонила туди. Співробітниця моргу відправила мене в Шевченківське райуправління міліції столиці. Звідти знову направили в Солом’янське. Там, нарешті, у мене прийняли заяву з проханням розшукати сина.

На другий день мене викликали в міліцію і показали величезний стіс фотографій невпізнаних тіл. Діми серед них не було. Потім дали другий стіс. Глянула на перше фото і обімліла. Хлопець у такій самій, як у сина, куртці з зеленими вставками. Весь у крові, рука висить, одяг розірваний, з тіла стирчать трубки. Я не могла повірити, що це Діма. Поїхали до моргу. Там описала особливі прикмети сина: на голові два шрами, на спині велика родима пляма. Співробітниця моргу оглянула трупи. Потім повернулася і каже: «Мати не пущу. Хай іде хтось із чоловіків». Пішов тренер Карен. Він і впізнав Діму…

Найгірше те , що я не знаю, за яких обставин помер мій син. Після похорону я спеціально поїхала на Майдан, розпитувала людей, показувала фотографію Дмитра. Комендант Майдану Андрій Парубій сказав, що часто бачив Діму на барикадах. І навіть показав місце на другому поверсі міськадміністрації, де він іноді відсипався. Хлопці з самооборони підтвердили: Діма проводив на Майдані майже кожну ніч. А мені син казав, що ночує у друзів… Я ж просила Діму не ходити на Майдан. Він мене заспокоював: «Мамо, не переживай. У мене стільки тренувань, що на це не вистачає часу». Син приховував, що чергує на барикадах, навіть від найближчих друзів. Боявся, що я дізнаюся і буду нервуватися.

На Майдані мені розповіли, що лікарі реанімували Діму протягом 20 хвилин. Але врятувати не змогли. Коли в Будинку профспілок почалася пожежа, тіло сина перенесли в Михайлівський собор. Напевно, Діма втратив документи під час штурму (він завжди тримав паспорт при собі ), тому його не могли ідентифікувати. Я опитала сотні людей, але не змогла розшукати тих, хто був поруч з моїм сином в ніч на 19 лютого і бачив, що сталося. Може, після публікації знайдуться свідки? Дуже прошу їх зв’язатися зі мною.

Розповідь бойового товариша

За неймовірним збігом обставин відразу після того, як журналіст поспілкувалася з Дмитровою мамою, до редакції зателефонували з Національного паралімпійського комітету України. Туди звернувся чоловік, який був поруч з Дімою в ту фатальну ніч. Ми відразу зв’язалися з несподівано котрий знайшов свідком.

«Коли почався штурм Майдану, ми з хлопцями підпалили два БТРи, – розповідає 48-річний Вадим Сизоненко. – Після цього силовики вийшли на широку лінію оборони: вона розтяглася від Монумента Незалежності до Будинку профспілок. Солдати метали в нас гранати, а ми – все, що було під рукою. Тоді я й помітив хлопчину в темній куртці. У нього була відмінна фізична підготовка, він кидав каміння неймовірно далеко».

Коли спецназівці підпалили Будинок профспілок, ми перебували на розі будівлі. Силовики посилено поливали нас водою з водомета. Ми з хлопцями спробували піти в наступ «черепахою». І тут в нас полетіли не світло-шумові, як раніше, а справжні бойові гранати! Я кадровий офіцер запасу і дещо розумію в військовій справі. Це були круглі, сірого кольору осколкові гранати з характерним «пояском». Радіус розльоту осколків такої гранати – приблизно 25 метрів. Я встиг крикнути: «Увага! Бойова граната! Лягай!» Хлопець у темній куртці кинувся праворуч – там були поранені. Пам’ятаю, я крикнув: «Куди ти без щита?» – І в цей момент граната влучила йому у праве плече.

Вибух був такої сили, що хлопця підкинуло вгору, перевернуло в повітрі і відірвало йому руку. Його кров дощем впала на мій одяг (я знаходився приблизно у восьми метрах від хлопця). Хвиля вибуху вдарила нас по ногах, немов дубиною, і повалила на землю. До нас кинулися медики. Мене, пораненого в ногу і контуженого, потягли до сцени. Я кричав: «Там хлопцеві руку відірвало!» Медики кинулися до нього. Поклали його на ноші і понесли у бік готелю «Козацький», де стояли карети «швидкої».

Лікарі обробили мені рану, а волонтери винесли з Майдану. Кілька діб я відлежувався вдома. Постійно думав про того хлопця: як він буде тепер без руки? Трохи оговтавшись, зателефонував друзям по Майдану, попросив розшукати хлопчину . Вони обдзвонили всі лікарні, але туди майданівців без руки не привозили. Тим часом мій товариш з організації «Мальтійський хрест», якому я розповів про бійця з відірваною рукою, сказав: «Обов’язково розшукай його і скажи, що ми забезпечимо його найкращим протезом».

Після цього я дошкандибав до Михайлівського собору, став розпитувати медиків. Лікарі сказали , що бачили тільки одного хлопця без руки: він був мертвий. Для мене це стало величезним потрясінням…

В адміністрації Майдану мене повідомили, що загиблого хлопця звати Дмитро Максимов. Я розшукав хірурга, який оглядав тіло Діми. Він підтвердив, що Діму вбила граната бойової дії. Вибухом відірвало руку на рівні плеча, розвернуло грудну клітку, шию і голову. Потім, аналізуючи події, я зрозумів: Дмитро ціною власного життя врятував мене і ще як мінімум десять бійців. Адже він прийняв на себе майже всю силу удару гранати. У ту секунду всі хлопці присіли, прикрившись щитами, а Діма думав не про себе – про поранених товаришів.

Спогади…

«Прочитавши в інтернеті, що Дмитро Максимов був багаторазовим призером престижних міжнародних змагань, я зателефонував до Національного паралімпійського комітету України, – продовжує Вадим Сизоненко. – Хотів, щоб там знали, що Діма помер, як справжній герой. Так, ще одне. Сьогодні вранці я прийшов на те місце, де загинув Діма. Поклав на бруківку червону гвоздику , почав молитися. І раптом поряд з гвоздикою приземлився… білий голуб! Посидів трохи і полетів…

Журналісти передали Вадиму прохання Діминої мами (жінка шукала свідків загибелі сина). Лідія Антонівна зустрілася з бойовим товаришем сина. Вадим привів Діми маму на кут Будинку профспілок, де сталася трагедія.

«Тільки прийшли, а на те місце знову сів голуб! – Розповідає Лідія Антонівна. – Я точно знаю: це син дав знак, що він з нами. Діма часто нагадує про себе. Я прокидаюся раніше всіх, йду в дитячу, де стоїть Діміна фотографія. Гладжу знімок, говорю з ним: «Доброго ранку, синочку!» Одного разу, ледь підійшла до фото, як раптом увімкнувся Дімин комп’ютер! І почав показувати кіно про війну! Після смерті сина до його комп’ютера ніхто не підходив, він був вимкнений з мережі. Ні, я не злякалася. Мені так легко стало на серці! Кажуть, до сорока днів душа покійного відвідує рідних і друзів. Я прошу синочка, щоб він приходив до мене частіше.

«Буває, вночі хтось стукає у двері моєї кімнати, – зізнається Діміна подруга Оля Смольська. – Відчиняю – нікого. Я спочатку боялася, а потім зрозуміла: це Діма приходить. Наш спільний друг Микита розповідає, що у нього в кімнаті сам собою вмикається телевізор…
У Діми було улюблене слово японською мовою – «хананаміті». Він постійно його повторював, але що означає, не знав. Пояснював: мовляв, красиво звучить. Через це ми часто над ним жартували. Вже після смерті Діми хлопці з’ясували в інтернеті, що «хананаміті» перекладається як «дорога квітів». Кілька днів тому, прийшовши на Майдан, я побачила справжню дорогу кольорів: гори гвоздик і тюльпанів тягнуться через всю площу.

Тепер думаю: невже Дмитро передчував свою смерть? Або хтось понад заздалегідь зарахував його в Небесну Сотню? Торік ми компанією відзначали день народження друга. Сидячи за столом, Діма ніяково махнув рукою, і вино зі склянки вихлюпнулося на стіну. Ми глянули на пляму і обмерли. На шпалерах ніби хтось намалював… хрест!»

(с) vidradnyi.com Використовуючи матеріали, зазначайте джерело.